Огляд практики Європейського суду з прав людини з питань захисту прав людини в контексті міграції (липень – серпень 2014р.)

Серед рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) ухвалених протягом липня-серпня 2014р. видається доцільним звернути увагу практикуючих юристів, державних та громадських діячів та дослідників, які працюють в сфері міграції та притулку або цікавляться проблемами захисту прав людини в контексті міграції, на такі:
 
F.H. v. Greece [Ф.Х. проти Греції],  № 78456/11 від 31.07.2014
Заявник у справі є громадянином Ірану, який прибув до Греції у 2011 році в пошуках притулку. За його твердженням він залишив країну громадянської приналежності через побоювання переслідувань у зв’язку із тим, що прийняв християнство. Майже одразу після прибуття до Греції заявника було затримано з метою видворення до Ірану. Очікуючи на видворення в пункті утримання мігрантів, заявник подав заяву про визнання його біженцем. Його клопотання про надання притулку було відхилена у 2012 році як безпідставне. Рішення про відмову у визнанні біженцем заявник оскаржив, після чого його було звільнено. На момент розгляду Європейським судом цієї справи остаточного рішення за його клопотанням про притулок в Греції не було прийнято. Загалом, заявник утримувався у чотирьох пунктах утримання мігрантів,  кожний з яких був перенаселений, без доступу до вуличного повітря і достатньої кількості денного світла. Після звільнення, заявник не зміг влаштуватись на роботу і не зміг поселитись у пункті розміщення шукачів притулку, у зв’язку із чим був вимушений жити на вулиці.
За результатами розгляду справи Суд дійшов висновку, що органами влади Греції було порушено право заявника на свободу від жорстокого поводження (стаття 3 Європейської конвенції про захист прав людини, ЄКПЛ). ЄСПЛ визнав, що умови тримання заявника в усіх пунктах утримання мігрантів, де  він перебував під час затримання з метою забезпечення виконання рішення про видворення, дорівнювали нелюдському та такому, що принижує гідність поводженню. Окремо суд відмітив, що навіть після звільнення право заявника на свободу від жорстокого поводження (стаття 3 ЄКПЛ) продовжувало порушуватися, оскільки органи влади Греції не вжили належних заходів для забезпечення заявнику навіть базових, необхідних для захисту гідності умов існування («умов прийому шукачів притулку»), а ті умови в яких він змушений був жити (на вулиці, не маючи можливості забезпечити навіть своїх базових життєвих потреб)  являли собою нелюдське і принижуюче гідність поводження. Також, спираючись на положення статті 13 («право на ефективний засіб правового захисту») у поєднанні зі статтею 3, Суд встановив, що у заявника не було ефективних засобів юридичного захисту, які б дозволили йому оскаржити умови його тримання. ЄСПЛ наказав Греції виплатити заявникові 8 тисяч 500 євро в якості компенсації моральної шкоди завданої порушенням його прав.
Повний текст рішення опубліковано на HUDOC (офіційному порталі практики ЄСПЛ) французькою мовою.
 
Kaplan and others v. Norway [Каплан та інші проти Норвегії], № 32504/11 від 24.07.2014
Справа стосувалася вислання владою Норвегії громадянина Туреччини, батька трьох дітей, які є громадянами Норвегії. Заявники – родина Каплан: подружжя Камран і Наїме; Азат, Дджемсіт та Роїн - їх троє дітей. На час розгляду справи судом Нараза Камран Каплан (перший заяник) перебував у Туреччині, а його дружина та діти проживали в Норвегії. 
Перший заявник, курд за національністю та в минулому прихильник РПК (Робоча партія Курдистану), посилаючись на побоювання переслідувань з боку турецької влади, залишив Туреччину в березні 1993 року, і, зупиняючись по дорозі в декількох Європейських країнах, прибув до Норвегії, де подав клопотання про визнання біженцем.  Його заява була відхилена у 1998 році, а в 1999 році його засудили за грабіж за обтяжуючих обставин, у зв’язку із чим постало питання про його видворення. При цьому Норвегія не вдавалась до жодних конкретних заходів для видворення першого заявника аж до жовтня 2006 року, коли він був повідомлений про прийняття щодо нього рішення про видворення та подальшу заборону в’їзду до Норвегії на невизначений строк.
Тим часом, у 2003 році до Норвегії прибула дружина першого заявника Наїме з двома дітьми, які  звернулися із клопотаннями про надання їм притулку в Норвегії. У 2005 у подружжя народилася третя дитина – Роїн, хвора на аутизм. У 2008 році Наїме та її дітям з гуманітарних міркувань було надано право на постійне проживання та працевлаштування в Норвегії. Приймаючи рішення про надання притулку жінці та її дітям органи влади Норвегії взяли до уваги стан здоров’я молодшої дитини та той факт,  що старші діти подружжя на момент прийняття рішення майже п’ять років прожили в Норвегії та набули тісного зв’язку із країною. У зв’язку із наданням притулку в Норвегії членам сім’ї пана Камрана, Міграційна Рада Норвегії скоротила строк заборони в’їзду до Норвегії, накладений на першого заявника, до п’яти років. Він був висланий до Туреччини 16 липня 2011 року. Інші члени сім'ї отримали норвезьке громадянство в січні 2012 року.
Розглядаючи цю справу, Суд дійшов висновку, що депортація пана Камрана та подальша заборона в’їзду до країни становила собою непропорційне втручання в право на повагу до сімейного життя подружжя та їх дітей, зокрема, враховуючи стан здоров’я наймолодшої дитини, якій потрібна постійна увага у зв’язку з її хворобою. Таким чином Суд встановив, що Норвегією було порушено вимоги статті 8  ЄКПЛ (право на повагу до приватного і сімейного життя) та наказав виплатити заявникам 12 тисяч євро в якості компенсації завданої порушенням моральної шкоди. Повний текст рішення опубліковано на HUDOC (офіційному порталі практики ЄСПЛ) англійською мовою.
 
Mamadaliyev. Russia [Мамадаліев проти Росії], № 5614/13 від 24.07.2014
Заявник у цій справі – громадянин Киргизстану, узбек за національністю, якого у квітні 2012р. було затримано в РФ за запитом правоохоронних органів Киргизстану про видачу (екстрадицію) для притягнення до кримінальної відповідальності по обвинуваченню у вбивстві. Після затримання заявник звернувся із клопотанням про надання йому притулку на території РФ. Втім, його заява про надання притулку була відхилена як очевидно необґрунтована – Федеральна міграційна служба РФ розцінила її як спробу відтягнути екстрадицію. У вересні 2012р. Генеральна Прокуратура РФ ухвалила рішення про видачу (екстрадицію) заявника до Киргизстану. Заявник оскаржив це рішення до суду, втім національні суди не прийняли до уваги інформацію про ситуацію з правами людини в Киргизстані, що містилася у звітах міжнародних правозахисних організацій Емнесті Інтернешнл, Хьюман Райтс Вотч, а також Комісара ООН з питань прав людини та Спеціального доповідача ООН з питань тортур, які вказували на існування практики систематичної дискримінації, та переслідувань етнічних узбеків в Киргизстані. 
Розглянувши обставини цієї справи суд визнав, що видача (екстрадиція) заявника до Киргистану, якщо вона буде здійснена, порушуватиме вимоги статті 3 ЄКПЛ (заборона тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження). Зокрема, Суд вказав наступне: «Враховуючи визнану широко поширену  практику катувань та інших видів жорстокого поводження з боку правоохоронних органів на півдні Киргизстану щодо членів узбецької громади, до якої належить заявник, так само як і  безкарність співробітників правоохоронних органів і відсутність достатніх гарантії для заявника в зазначеній країні, Суд вважає обґрунтованим побоювання заявника щодо того, що йому загрожуватиме  реальна небезпека поводження, забороненого статтею 3 в разі повернення до Киргизстану».
Повний текст рішення опубліковано на HUDOC (офіційному порталі практики ЄСПЛ) англійською мовою.
 
Kim v. Russia [Кім проти Росії], № 44260/13 від 17.07.2014
Заявник у цій справі є не-документованою особою без громадянства (ОБГ) корейського етнічного походження. Він народився у 1962р. в Узбецькій РСР та починаючи з 1990р. проживав у Санкт-Петербурзі в Росії. На момент розпаду СРСР він не мав зареєстрованого місця проживання в РФ, через що не міг одержати російське громадянство. Тож, станом на липень 2011, коли його було затримано під час перевірки документів, він не мав жодного документу, який посвідчував би його особу. Через проживання без документів, що посвідчують особу, заявник був визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення та поміщений до центру утримання мігрантів з метою забезпечення його видворення до Узбекистану. Заявника було звільнено з пункту через два роки, у зв’язку із спливом граничного терміну утримання мігрантів з метою видворення, передбаченого законодавством РФ. Заходи, що вживалися компетентними органами влади РФ з метою виконання рішення про видворення, обмежилися надсиланням листів до Посольства Узбекистану в РФ із клопотанням оформити проїзні документи на повернення заявника до Узбекистану. Більшість із цих листів залишилася без відповіді. Втім, у лютому 2013 (ще до звільнення заявника) надійшов лист від Посольства Узбекистану, в якому йшлося про те, що Узбекистан не вважав цю особу своїм громадянином.
ЄСПЛ визнав, що умови утримання, в яких перебував заявник протягом двох років у центрі для мігрантів, не відповідали стандарту, закріпленому статтею 3 ЄКПЛ (заборона жорстокого поводження), та дорівнювали нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню. Окрім цього, Суд постановив, що утримання заявника в центрі для мігрантів протягом всього періоду, не відповідало легітимній підставі «забезпечення видворення», визначеній статтею 5(1)(f), оскільки органи влади РФ, на думку Суду, насправді проявили бездіяльність у виконанні рішення про видворення заявника. Суд наголосив, що надсилання листів до Посольства не достатньо для того, щоб обґрунтувати необхідність утримання особи під вартою до видворення. Він також зауважив, що після одержання відповіді з Посольства про те, що заявник не є громадянином Узбекистану, органи влади РФ повинні були зрозуміти, що його видворення є неможливим, а отже, утримання під вартою (обмеження права на свободу та особисту недоторканість) – позбавлене легітимної цілі. Окрім цього Суд дійшов висновку, що у справі заявника мало місце порушення статті 5(4) (право на судовий перегляд законності утримання під вартою), оскільки законодавство РФ в сфері міграції унеможливлювало періодичний перегляд підстав для подальшого тримання особи під вартою з метою видворення і позбавляло таку особу можливості звільнитися, якщо підстави для її подальшого утримання відпали.
На особливу увагу ця справа заслуговує, зокрема, через те, що в ній Суд застосував процедуру «пілотного рішення», передбачену статтею 46 ЄКПЛ, що застосовується Судом вельми рідко та стосується випадків системних порушень прав людини в певній країні, виявлених Судом у своїй практиці. В рамках цієї процедури Суд не лише констатує факт порушення, а й може вказати державам-учасницям Конвенції яких саме заходів вони зобов’язані вжити для усунення факторів, що спричинюють таке системне порушення прав людини. У цій справі Суд відмітив, що причиною висновку про порушення статті 5(4) були не проблеми в правозастосовчій практиці, а неадекватне врегулювання в російському законодавстві процедури утримання іноземців та осіб без громадянства під вартою з метою видворення. З цього приводу ЄСПЛ наказав державі-відповідачу вжити таких заходів загального характеру: «…забезпечити в рамках національної правової системи механізм, який дозволяє особам, затриманим з метою видворення ініціювати перегляд  питання про законність їх утримання під вартою в очікуванні такого видворення». Суд також відмітив, що заявник є особою без громадянства і при цьому не має жодних документів, що посвідчують особу, можливості оформити їх та документи на право проживання. Він вказав, що така ситуація вірогідно призведе до того, що заявник опиниться під ризиком нових санкцій і може знову опинитися під вартою «з метою забезпечення видворення». Суд наказав Уряду РФ вжити усіх необхідних заходів для того щоб не допустити можливості повторного затримання заявника через його статус особи без громадянства. ЄСПЛ присудив 30 тисяч євро в якості компенсації завданої заявникові порушенням його прав моральної шкоди.
Повний текст рішення опубліковано на HUDOC (офіційному порталі практики ЄСПЛ) англійською мовою.