Судові справи стосовно затримання громадян Сирії в аеропорту Бориспіль

Одним з напрямків роботи проекту “Адвокація та підвищення спроможності Уряду у сфері міграції” є виявлення стратегічних справ, судових прецедентів, які становлять суспільний інтерес і можуть допомогти у вирішенні системних проблем із правами людини у сфері міграції. Дві справи, на які необхідно звернути увагу, стосуються проблеми затримання в пунктах пропуску через державний кордон України іноземців, в тому числі шукачів притулку, з метою їх подальшого видворення за межі України.

(1) Заявником у першій справі виступає громадянин Сирії, який виїхав з цієї країни через побоювання про власну безпеку і життя у зв'язку зі станом громадянської війни на початку 2013 року. Пробувши деякий час в Туреччині, Кіпрі та Лівані, він прийняв рішення просити міжнародного захисту згідно з Женевською Конвенцією 1951 року. Саме з цією метою заявник переїхав в Україну, яка є одним з підписантів Конвенції. Цю країну він також обрав для переїзду, тому що тут мешкають його друзі та бізнес-партнери його брата. На підставі їх запрошення заявник отримав приватну візу в Посольстві України в Лівані строком дії на три місяці. 

Прилетівши в січні 2014 року прямим рейсом з Бейруту до Києва, заявник зіткнувся з тим, що йому як “особі сирійської національності” заборонили в’їзд на територію України, попри наявність в нього дійсної візи, запрошення та підстав просити притулок. Інтерв'ю з ним було проведено українською, а також базовою англійською мовами, яких він не розумів. Рішення було також видано українською мовою без належного перекладу. 

Після винесення рішення представники прикордонної служби України супроводили заявника до зони відльоту терміналу Д аеропорту Бориспіль і повідомили про те, що його повернуть в Бейрут. Впродовж семи діб позивач утримувався у транзитній зоні аеропорту під цілодобовою охороною співробітників прикордонної служби та за відсутністю мінімальних гігієнічних умов, спального місця, харчування чи питної води.

(2) Заявником у другій справі виступає громадянин Сирії, який навчався в Донецькому Медичному Університеті з 2011 року. На початку 2013 року у нього в гуртожитку викрали паспорт, і він звернувся до Посольства Сирії для того, щоб отримати новий паспорт. У видачі нового паспорта йому було відмовлено, оскільки він не проходив строкової військової служби, і було наказано повернутись до Сирії.  В якості ідентифікаційного документу для повернення в Сирію йому було видано довідку.

Оскільки цей документ не є ідентифікаційним для проживання в Україні, а шансів на отримання національного паспорту в нього в Україні не було, він вирішив виїхати в Туреччину і там спробувати його отримати. Через стан громадянської війни повернення до Сирій наразі небезпечно і становить ризик для його життя. Таким чином, заявник вилетів в Туреччину з аеропорту Бориспіль, проте йому було відмовлено в перетині кордону Туреччини через відсутність ідентифікаційного документу. В результаті він був депортований назад до Києва, тому що за довідкою про повернення до Сирії він не мав право перетину кордону Туреччини.

Представники прикородонної служба не пустили заявника на територію України, не видавши про це жодного рішення і не прийнявши від нього заяву про звернення за захистом. Заявника провели до зону відльоту аеропорту Бориспіль в очікуванні на те, що він вилетить в іншу країну. Впродовж десяти діб позивач утримувався у транзитній зоні аеропорту, під цілодобовою охороною співробітників прикордонної служби разом із першим заявником.

При цьому позивачі в обох справах не мали можливості оскаржити неправомірні дії співробітників прикордонної служби, тому що вони були позбавлений правової допомоги. Позивачі також були позбавлені права виїхати за межі України, оскільки їм не дозволяли вийти за межі охоронюваної території або купити квиток на літак до іншої країни. 

Позивачів було звільнено тільки після переговорів із представництвом Управління Верховного Комісара у Справах Біженців ООН, в результаті яких позивачі отримали доступ до системи притулку. Працівники прикордонної служби супроводили їх до Державної міграційної служби, де вони подали заяву про визнання їх біженцем або особами, які потребують додаткового захисту. 

Позивачі оскаржили в національних судах факт свого недопущення на територію України, затримання в транзитній зоні аеропорту, а також попросили компенсації моральної шкоди.

В першій справі судом було встановлено, що тримання іноземців у міжнародних зонах передбачає обмеження свободи, яке не може повною мірою порівнюватися з затриманням у центрах тримання іноземців, які очікують рішення щодо депортації. Таке утримання, що супроводжується заходами щодо нагляду, допускається лише для запобігання незаконній міграції та має співвідноситися з міжнародними зобов'язаннями, зокрема, згідно з Женевської конвенції 1951 року щодо статусу біженців та Європейської конвенції з прав людини. Законний інтерес держави запобігти частим спробам незаконної міграції не повинен позбавляти шукачів притулку захисту згідно з вказаних Конвенцій ( http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40984523).

Розглянувши першу справу, суд дійшов до висновку, що тримання позивача в транзитній зоні аеропорту Бориспіль було фактичним позбавленням волі в розумінні ст. 5  Європейської  Конвенції 1950 року, а подібне затримання позивача не врегульовано законодавством. Таким чином, рішення про заборону в'їзду та незаконне (не передбачене чинним законодавством) й свавільне в рамках статті 5 ЄКПЛ затримання заявника в пункті пропуску було оскаржено, і судом першої інстанції було визнано, що рішення про заборону в'їзду було необґрунтованим та підлягало скасуванню.

В другій справі суд першої інстанції встановив (текст рішення http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40089325), що “внаслідок дій відповідача було штучно створено умови обмеження волі позивача, що не відповідає вимогам ст. 5 Європейської  Конвенції 1950 року. Оскільки такі обмеження здійснені не у встановленому законом порядку, зокрема без винесення рішення про відмову у перетині державного кордону, враховуючи той факт, що позивач не мав статусу “транзитного”, не мав іншого квитка,  не мав доступу до авіаційних кас, відносно нього не прийнято жодне рішення”.

Проте, судом першої інстанції не було визнано право позивача на відшкодування моральної шкоди. Тому позивач оскаржив рішення суду першої інстанції в цій частині, і Київський апеляційний адміністративний суд погодився із його доводами, зазначивши наступне (текст рішення http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41974845):

“Недотримання іноземцем, особою без громадянства умов перетинання державного кордону на в'їзд в Україну не перешкоджає можливості розгляду в установленому законом порядку питання щодо надання йому притулку чи визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом (ст. 5 «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод» ETS N 005 від 04.11.1950).

Таким чином, за наслідком проведення відповідачем співбесіди і встановлення обставин прибуття (повернення) позивача в Україну, відповідач повинен був встановити відсутність “транзитного (пасажирського) статусу” та прийняти рішення про відмову у перетині державного кордону (з підстав відсутності паспортного документу), оскільки останній на це правових підстав не мав.

Проводячи співбесіду, відповідач повинен був встановити і документально засвідчити факт обставини цієї співбесіди щодо відмови в'їзду іноземного громадянина в Україну та відсутності   потреби у захисті в порядку законодавства України у сфері біженців, оскільки такі обставини є вкрай нестандартними. Проте документальна фіксація таких обставин буде належною і мотивованою підставою для прийняття подальших рішень або/та вчинення дій. Жодних належних і допустимих доказів щодо обґрунтування своїх тверджень в цій частині позову відповідачем не надано, зокрема в частині обставин (порушених у ній питань, зокрема щодо відмови позивача: перетинати кордон або про звернення відносно вирішення питання отримання статусу біженця) проведення співбесіди і мотивів, підстав для переведення позивача у зону “відліт”. Окрім кращої комфортності інших обставин представником відповідача суду не повідомлено.

Рішення про відмову в перетині державного кордону буде підставою для   реалізації частини 5 ст. 14 Закону "Про прикордонний контроль".

Однак, щодо позивача не приймалися рішення про затримання або інше обмеження свободи пересування в будь-якій формі, тоді як він знаходився в транзитній зоні в порядку ст. 14 Закону України "Про прикордонний контроль" для надання можливості перевізнику повернути його до країни вильоту.

Обмеження свободи пересування у транзитній зоні поширюється на всіх осіб, які в ній знаходяться, оскільки це є зона з особливим режимом пропуску через державний кордон.

Згідно ч. 1 ст. 5 Європейської конвенції з прав людини, кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої проводиться процедура депортації або екстрадиції.

В даному випадку, в розумінні ст. 5 Конвенції, мав місце випадок затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну, при чому, процедура такого затримання законодавством України не визначена.

Проголошуючи право на свободу, пар. 1 ст. 5 мається на увазі фізичну свободу особи; її мета - забезпечити неможливість позбавлення свободи в свавільний спосіб. З іншого боку, це пов'язане не лише з простим обмеженням у свободі пересування; такі обмеження регулюються ст. 2 протоколу №4. Для того, щоб визначити, чи була особа «позбавлена волі» в розумінні ст. 5, відправною точкою має бути конкретна ситуація, і має бути взято до уваги всі критерії, такі як тип, тривалість, наслідки і спосіб реалізації заходу. Різниця між позбавленням волі та її обмеженням полягає лише у ступені та інтенсивності, але не у природі заходу.

Тримання іноземців у міжнародних зонах передбачає обмеження свободи, яке не може повною мірою порівнюватися з затриманням у центрах тримання іноземців, які очікують рішення щодо депортації. Таке утримання, що супроводжується заходами щодо нагляду, допускається лише для запобігання незаконній міграції та має співвідноситися з   міжнародними зобов'язаннями, зокрема, згідно Женевської конвенції 1951 р. щодо статусу біженців та Європейської конвенції з прав людини. Законний інтерес держави запобігти частим спробам незаконної міграції не повинен позбавляти шукачів притулку захисту згідно вказаних конвенцій.

З врахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що тримання позивача в транзитній зоні Аеропорту Бориспіль в період з 19 січня 2014 року по 28 січня 2014 року було фактичним позбавленням волі в розумінні ст. 5 Конвенції; таке затримання позивача не врегульовано законодавством…

Що стосується вимоги позивача щодо виплатити компенсації за заподіяну моральну шкоду, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову в цій частині, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 276 Цивільного кодексу України, орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення.

Якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.

Позивачем не доведено заподіяння йому моральної шкоди в розмірі 20 000,00 грн., оскільки не надано жодного медичного документа, який би свідчив про погіршення стану його здоров'я внаслідок протиправної поведінки суб'єкта владних повноважень.

Однак, у зв'язку з визнанням незаконним затримання позивача у транзитній зоні Міжнародного аеропорту Бориспіль в період з 19.01.2014 по 28.01.2014, позивач зазнав душевних страждань, нервового напруження, оскільки він знаходився в не документованому утриманні, в умовах, що порушували його гідність, йому не забезпечувалося спальне місце, прогулянки на свіжому повітрі, одяг, харчування чи вода або умови гігієни, колегія суддів вважає, що завдана моральна шкода підлягає відшкодуванню позивачу в сумі 1 000 (однієї тисячі) грн.”

Таким чином,  в обох зазначених справах судовими рішеннями було вперше визнано порушення статті 5 ЄКПЛ щодо затримання мігрантів в пунктах пропуску на територію України. В другій справі разом з тим, що затримання позивача було визнано недокументованим і свавільним в контексті ст. 5 ЄКПЛ, було також вперше визнано його право на компенсацію моральної шкоди в наслідок такого затримання.  Наразі розглядаються інші, типові справи, і національні суди спираються на висновки вказані рішення як на прецедент. Суспільне рішення по цій справі може вплинути на правову систему України і запобігти випадкам утиску прав людини у майбутньому.

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.