Указом Президента 26.08.15р. затверджено Національну стратегію з прав людини

26 серпня 2015р. Президент України своїм Указом ухвалив Національну стратегію з прав людини. Робота над цим документом тривала протягом дев’яти місяців. До розробки Національної стратегії з прав людини були залучені представники українських правозахисних організацій, в тому числі залучені до реалізації Проекту «Адвокація та підвищення спроможності Уряду в сфері міграції» ВБФ «Право на захист» та УГСПЛ. За свідченнями правозахисників, узгоджений із ними текст Стратегії, до його ухвалення президентом за спинами правозахисної спільноти зазнав суттєвих змістовних правок, що значно знизили якість цього документу.

Ряд положень Національної стратегії з прав людини мають суттєве значення для захисту прав людини в контексті міграції, як міжнародної так і вимушеної внутрішньої міграції. Стратегія містить спеціальний розділи присвячені проблемам захисту прав негромадян в Україні, та спеціальний розділ присвячений ситуації внутрішньо переміщених осіб. Останній фактично не зазнав жодних змін порівняно із текстом, що був розроблений та узгоджений за участі правозахисної спільноти та заслуговує на схвальну оцінку. В той самий час розділ присвячений проблемам захисту прав негромадян в Україні був суттєво перекроєних без участі правозахисників та суттєво відрізняється від узгодженої з ними редакцією. Нажаль нова редакція фактично «вихолостила» зміст, що в ньому закладався.

У розробленій за участі правозахисних організацій редакції йшлося про першочергові пріоритети в контексті забезпечення прав усіх категорій іноземців та осіб без громадянства, що перебувають під юрисдикцією України, у відповідності до міжнародних стандартів. Зокрема піднімалася проблема відсутності механізмів забезпечення стабільного статусу та ефективної інтеграції іноземців, що мають тісний особистий та сімейний зв'язок з Україною, в тому числі тих, хто тривалий час проживає в Україні. Зобов’язання запровадити належні гарантії для таких іноземців та осіб без громадянства, не залежно від того чи проживають вони на території України на законних підставах чи ні, покладає на Україну ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення Європейського суду з прав людини у справах Rodrigues da Silva and Hoogkamer v. the Netherlands [Родрігес да сільва та Хуугкамер проти Нідерландів], №50435/99, від 31 січня 2006р.; Kuric and others v. Slovania [Куріч та інші проти Словенії], № 26828/06, від 26.07.12р., а також Рекомендацію Парламентської Асамблеї Ради Європи №1505(2001) «Невислання мігрантів, які тривалий час проживають в країні», та Рекомендацію Комітету міністрів Ради Європи № Rec(2000)15 «Щодо стабільності правового статусу мігрантів, які тривалий час проживають в країні», що базуються та розтлумачують зокрема зміст зобов’язань, країн-членів Ради Європи за ст.8 Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Узгоджена із правозахисниками редакція цього розділу Стратегії також піднімала болючу для України проблему відсутності інструментів врегулювання статусу недокументованих осіб без громадянства, яких за оцінками УВКБ ООН на території України проживає близько 30 тис. Окрім ст.8 Європейської конвенції надання цим особам документів на право проживання на території України із певним специфічним правовим статусом, від України також вимагають Конвенція 1954р. про статус апатридів та Конвенція 1961р. про скорочення громадянства, ратифіковані Верховною Радою України 11.01.2013р. Прикро бачити, що проведені за спинами правозахисних організацій зміни призвели до замовчування іще однієї суттєвої проблеми в сфері захисту прав людини в контексті міграції – відсутності гідних умов приймання, в першу чергу матеріальних, для осіб, що звертаються за захистом в Україні. Українське законодавство не передбачає жодних форм соціального забезпечення для іноземців та осіб без громадянства, які очікують рішення компетентних органів державної влади за своїми заявами, при цьому ефективних інструментів реалізації такими людьми права на працевлаштування чинне українське законодавство також не передбачає. Процедура вирішення питання щодо надання іноземцеві чи особі без громадянства захисту на території України може бути дуже тривалою і весь цей час людина не лише не одержує жодної матеріальної підтримки, а й позбавлена можливості заробити собі на хліб власною працею. Тож, дуже часто шукачі притулку в Україні опиняються в ситуації крайньої нужденності, що ставить їх на межу виживання.

На додачу до перелічених вище проблем розділу Стратегії, що спеціально присвячений проблемам захисту прав негромадян, необхідно звернути увагу, що внесені в останній момент без відома правозахисних організацій зміни в інші розділи також позначилися на якості реагування на потреби в захисті фундаментальних прав людини, пов’язаних із міграцією. Наприклад, з розділу присвяченому захисту прав дитини, було видалено положення, що ставили за ціль припинення ганебної практики утримання дітей в Пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України через «міграційний статус» їх батьків, а також щодо забезпечення реєстрації народження усіх дітей народжених на території України, не залежно від підстав перебування їх батьків на території України. Не зважаючи на те, що практика утримання сімей з дітьми під вартою з метою забезпечення видворення батьків категорично заборонена міжнародно-правовими стандартами і розцінюється як жорстоке поводження щодо дитини (див. напр. рішення Європейського суду з прав людини у справах Muskhadzhiyeva and others v. France [Мусхаджиєва та інші проти Франції], №41442/07 від 19.01.10р.; та Tarakhel v. Switzerland [Таракхель проти Швейцарії], №29217/12 від 04.11.14р.) та те, що обов’язок реєструвати народження кожної без винятку дитини, покладено на Україну Конвенцією ООН про права дитини.

В той же час, завдяки співпраці органів влади із організаціями громадянського суспільства, в Національній стратегії з прав людини знайшли своє відображення ряд надзвичайно важливих для ефективного захисту прав людини в контексті міграції положень. Так, наприклад розділ, присвячений проблемі катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність поводження і покарання ставить перед державою завдання забезпечити додержання принципу заборони вислання іноземців та осіб без громадянства до держави, де їм загрожує неналежне поводження. Розділ, що стосується забезпечення права на справедливий суд містить ряд положень, що передбачають розробку механізмів для усунення дискримінації в доступі до правосуддя в адміністративних та цивільних справах для осіб, що не володіють українською або російською мовами, або ж за ознакою громадянства чи правового («міграційного» статусу). Враховуючи, що чинний правовий режим суттєво обмежує іноземців та осіб без громадянства в доступі до правової допомоги, або ж інструментів забезпечення виконання судових рішень, цілі, закріплені цим розділом, мають важливе значення для захисту фундаментальних прав негромадян в Україні та заслуговують на надзвичайно позитивну оцінку.

Окремо слід зауважити, що розділ Стратегії, присвячений захисту права на свободу і особисту недоторканість містить зокрема такі положення серед очікуваних результатів: «унеможливлено безпідставне та неналежним чином оформлене затримання, тримання особи під вартою без рішення суду», а також «застосування утримання під вартою іноземців та осіб без громадянства з метою їх видворення за межі України лише як виправданого необхідністю крайнього засобу забезпечення примусового видворення, запроваджено альтернативні засоби забезпечення примусового видворення». Наведені положення вказують на те, що практика утримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах пропуску через державний кордон, а також в Пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, понад 72 години без рішення суду, яким таке утримання санкціоноване має бути припинена. Очевидно, що для цього буде необхідно також вдосконалити національне законодавство щодо правового статусу іноземців на території України, їх в’їзду, виїзду та транзитного проїзду через її територію. З точки зору міжнародних стандартів в сфері захисту прав людини такий крок є надзвичайно важливим і давно запізнілий. Тож команда Проекту «Адвокація та підвищення спроможності Уряду в сфері міграції» щиро вітає продемонстровану Стратегією готовність вжити заходів реагування на гостру проблему порушення Україною міжнародно-правових стандартів стандартів при обмеженні прав іноземців на свободу та особисту недоторканість в міграційних процедурах.

Команда проекту сподівається, що зміни внесені до тексту Стратегії без участі представників правозахисних організацій не призведуть до неможливості реагування на ці проблеми через План дій, який буде розроблений на виконання національної протягом трьох місяців та разом із іншими представниками громадянського суспільства.